Tales and Short Stories

                                       

 

 

   Янгол у чужому тілі

 

     Усе, що сьогодні побачила Виш(н)Я, із нею самою ставалося… Всередині  стійко яріла Душа, противилась, рвалася, і щиро раділа, молися, плакала, гуртовно скликала до зір, до небес, по низах  котилася ватрою  комишу…

Формація. Все довкола – Формація. Формує всередині суть. Лиш сутність одна є – Життя.

      Закрався день новий до скронь моїх вчорашніх. Стріпнув вчорашній гвинт одноосібного Кохання і надихнувся у Введень. Життя –  в молебень, стікаючи восковим перелазом між до і полум’ям, що мляво крається у новий день. На стрічці сонливого серпанку спочили перші промені Весни… У сни, у передовидень, у вищий щабель, де ще на вчора ми рахували кроки до Зими…

      Упорядилася довгопояса спіла Осінь, бо ще не  народилися пігулки од Мору тіла і душі, ще моряться Життям  надспілі Вишні... Коли вкриваються їх Лики у сиві зморшки, висушуються вітрами на сухофрукт гілок, що  вчора жили бруньками зі спеціями, киснем – сьогодні перебір … Вже не вміщаються у скроннях  Виш(н)І ні соки тіла, ані спів… Нескоро винайдуть Вакцину, не скоро станеться Зима… там прийма йде назад за нами, наперекір – борня, собі наперекір. Знайоме. Наперекір Душі… Наперекір усім – Есхіл.

     На добрий день, Весно наївна, на добрий день, Осінні зливи, на добрий день, Зимова сплячко. В новому місиві, що стійко пнеться  в не перший Лаз весняного Кохання. Весняний день, весна без снів, без спротиву Єднання.

     Зарікся Новий день до Свідомості винести Слова, що очищають серце співом. На кресленник, у папку із новими файлами, пікантно розмістив Весну – Любити… Але всіх любити із щедрістю, та втратою себе – не захотів, не смів, бо  першим став на спин зі сплячкою, що несвідомо гепає у  спокій Слів. Не захотів чинити гнів…

     На першій сходинці зраділо аплодують в сан Коханця емангальці-спартанці, на другій – чистить пір’я пелікан, на третю вилетіли гуси, у білому, як марево, вбранні. Гелгочуть так, що розбудили Ранок. Закликали привхід Весни. Навстіж відкрили двері до Небосхилу перші квіти, і перший паросток спочив на вербовому плотті. Чатує Час… Ампір.

      Годує птах свій Першорід перед найвищим шляхом, коли останнім стане переліт до нового Життя, де Всесвіт Знахар… Наповнилися вічка першоспівом, наситилися вулиці мірилом Першого рядка, ще до  вчорашнього місива тонкострочкових валунів, що йдуть од Виш(н)І. На прощання накинули на плечі пуп’янковий плащ, запахли повнолистом… поширилися аромати матері Землі.

      Нового дня настане Сьомий смисл і новий вислів: Нова хвилина Радості, Життя... і Щастя. Частина Я. Ретрит. Виш(н)Я, що  Янголом в чужому тілі.

     Вивчай Себе, спостерігай за Думкою, за відчуттями власного Єства. Вивчай чування, свою реакцію на власні ходи…на виверження з сосків плоті, на слинноведення, на всю життєву міць Уяви, що в спогляданні нині вкрай малого, бо вже не має моці щось змінити. Гілками пагони приймають спротив Вітру, за комірець веселого прощання кидає сіті новоприйнятий сон малого вільного прохання – сі пагони моя Любов…

     Надтсильний  Ю  ще повнотою ходу Вищих мислей провадив Час і Виш(н)Ю крізь пекло й рай. У довгоочікуваний транс упала Виш(н)Я:

Моє гілля під литою вагою сновидінь, а гýби-Листя –від крáпель дощовúх  у пóсмішці прогнýлись, аби святилися вустá  вустáми, щоб вúкупався Лúст у промíнні Слів Словами – а згодом в Зéмлю вилилó зелéним свíтлом.

 Ю щирився, просив прощення і знову пильно  втискував у Живе тіло проміння, аж  до прожовклого – не можна…

     Сьогодні Виш(н)Я – пáнночка, розкíшна, схилилася над світом гордовúто… І крізь веселі пахощі Весни, торкаючися в небо волошковим лобом, у груди жовтню дихала, як зріднене Дитя.

     Вечірній сон до уст торкався птахи Орі.  Де в небозорі невиройні бджоли хоснують мед із спілих вічок Сонця, яке вві сні до  пазухи тулило Слово. На лацюжку прикрасою, на спілій шиї Виш(н)І хмаринка топиться сльозою.

      Ще більше хочеться благословляти, ще більше плакати, сміятись, Всевишньому до ніг вклонятись. І випивати  пестощі Любові.

     Ю не противися зривному зову, приймав і випускав у Вш(н)Ю стріли,  оплодотворював Життя. Життям наповнилась молебень, стікаючи восковим перелазом між До і Полум’ям, що мляво витискається у Новий день.                                                                                                                                                               Стріпнув вчорашній Дух одноосібного Кохання і надихнувся в чистоту пісень. На плівці до сонливого серпанку спочили перші промені Весни… У сни, у перед Ведень, у вищий щабель, де ще вчора ми рахували кроки до Зими – довговолоса  Осінь…  Іще не винайшли пігулки од  того Мору, од котрого так  потерпають спілі Вишні, коли вкриваються їх Лики у сиві зморшки, висушуються Вітром в сухофрукт. На гілці, що ще вчора живила спеціями, киснем – сьогодні перебір. Тіло спинилося, лишень зимовий нурт залишиться у Древі…  Вже не вміщаються  ні соки , ані спів…Тіло у покорі, лиш Дух іде наперекір:

На добрий день, Весно наївна, на добрий день, осінні зливи, на добридень, зимова сплячко. В новому місиві, що стійко порається не перший лаз весняного Кохання. Весняний день, весна без снів, без спротиву.  Єднання у соках підземелля. Нуртують полюси, зливаючись в екстазі – одухотворення Родів в одному Корені, в одному разі…

    Зарікся Новий день до свідомості винести Слова, що очищають серце співом. На кресленику у папку із новими файлами пікантно розмістив Весну. Любити…

     Годує Птаха першорід перед найвищим шляхом, коли останнім стане –  переліт до того, Хто керує. Мазом наповлися вічка першоцвіту, наситилися вилиці мірилом першого рядка  вчорашнього місива, тонко стрічкових камінців, що йдуть до Виш(н)І. На прощання накинули на плечі пуп’янковий плащ, запахли повнолистом, поширилися аромати матері Землі.

    Нового дня настане новий смисл і новий вислів: Нова хвилина Радості життя... і слиновиділення від уяви, знесилюючись під вагою Моноліта, від споглядання плоті. І гілля у білім цвітті, і Виш(н)Я під вагою  тої Птахи… А губи геть  від крапель стали дощовими, у посмішці прогнулись, аби святилися уста  Весни устами Мами…

      І викупалось Листя у промінні, енергією Ю залило землю, зеленню від крáпель поту упало  в комірéць Програми. У пóсмішці прогнýлись і  Зéмлю відкололи зелéнавим свíтлом бруньки Брами. А райдуга, мов пáнночка, розкíшна, склонилася над Парою Духами…  У Монолітах записався нічний  шлюб між  Духом Ю і Древом Виш(н)Я. Це залишатиметься поміж нами.

     Зродилось ніжне дихання Маляти, що притулилося до матері Землі. Там топчуться  босоніж хмари, шати в новій Душі у Звуки:  У, А, О, І… Виблискує над головою сонце. Вдихаючи крізь  аромати Ю, рушій найпершим  прийняв  трепетні пологи у шалаші.  Хоч осінь притаїлася при днині,  на зорях вибилося Сонце.  Нині,  ковтаючи всі  пахощі родильні,  на  білогривих  вишеньках плодився Дощ. Лиш Древо плоду билося об поділ сильно, топилося сльозами, слухало пісні.  Заговорила пісня голосом царівни:

 Моя найвища грань – до Вишнього – в очах пасеться осінь, на  Листя впла тінь журби. Ще більше хочеться й благословляти, й самозакохано співати.  Ю, лови мене, лови… У вітровім   свавíллі м’якшиться Кохання. І Серце,  ніби чорнóзем у сльотаву погоду.

Я – Виш(н)Я, стомлено цілую зморшки, груди, (де це?) студінь, без дозволу, крізь  Ю приникнуся усюди– вічний, любий…  Я  розчиняюся в просвітленій Любові.

     Ю не сказав нічого, прийнявся начищати Слово до першозвуків, до  аури останнього Листа, аби крізь кіптяву небесних Духів зроїлося Життя.  Дощенту вивершились  вроки, до болю пройняли  Листок останні-перші любі кроки Любові, Віри, Вороття Благої вісти: Воскресіння.

     Проникнувся Єдиний в світі, найбільший, найяскравіший славетний Бог, котрого вирішив Язик убити.  Із тіла викрутились свічі – так, залишаючи живцем кровоточити – у силу Мови.  Найперше – не ймемо ми віри Мамі, бо   вибираємо того, що можемо трощити, терти, м’яцкати руками, як той невірячий Хома. Ми – в тілі  Надвеликого пронесли немов  піщинку,  а мале не маєм сили прийняти в Серця. Підкрався до душі біль надмірний, і топчуться на сизім плоті босоніж  горобчик, хлопчик й гострий ніж…  Із пишноти Виш(н)Евих плодів – не кісточки, а колючки, із живизни зелених стоків – точилась кров, як маячки…

     Лиш  Виш(н)Я прийняла причастя і стала Древом тяготи. 

     Акація  по-дружньому зіткала останні колячки – сплела вінок, затерла в щоки болячки,  як цмок Іуди, не розпізнавши Ясочку Творця, розтерзала блаженні щоки, нирки і Життя.

      Ю оживав, усюди до Свідомості намагався доповзти. У солов’їному свавіллі плачів Душа над цвітом мліла…

       Холостий наче,  у хмарках носиться топаз, насилу випроваджуючи в безмір круки.  На руки впала пелена із позашлюбного Кохання.  О-Ази синього Іконостасу сяйливим випіканням плазми  гамують жаль вчорашніх Духів, прогріхів згірклого Життя.

 

                                       Нота Ля – код Платона

                                                      Всі основні ідеї, які до нас приходять,

                                                      залежать від того, як взаємодіють з

                                                     простором наші тіла.

                                                                                                       Муджі

                                                                                                 

       Се сталося із ноти Ля.

      Схиляючись до  Неба, плачу й бачу тільки  синю бороду… Тепер все инак, бо немає тих частинок тебе,  того, хто на дорозі, на тому часі, де вже не треба турбуватися про Завтра. Завтра себе саме омиє, Завтра саме собі розкаже казку, Завтра самотужки постане на п'єдесталі, дійде до тої річки, де носиться потік в хвилини, а миля стає собою,  але ще не знає куди пливти, в долинах –  загати юрбою.

      Тепер струмок тримає силу, Першопроходень, поштовх, ливня, що зрушує місця,  рівнини… Але то мало – все  спочатку – джерело, ключ, фонтан,  удар, бій ключового реву.У повнім статку площинне звуження –  клітинам уже несила так товктися.  І  має бути якийсь вихід. І вийшли – вийшли на ширінь, над поверх Новосвіту встали в Світло.

     Все починається із темені,  із нутрощів зими, у закритті від Ока, але усе  вже - Є. Стривай, там на дорозі ще шось ненароком незнане й вічне є – Життя. Знову борня між Темені і Світла. І кожен норовить прийняти те Життя в обійми,і кожен хоче виповнитись ним. На тому темному окремому відбитку, на задвірках півтемряви і мулу, щось є  іще причинне, щось геть живе, бо з нього завтра стане  Ключ, що б’є проривом, новим, незайманим і доленосним мливом.

     Відвертий парадокс.  Приймаю у собі себе тим, ким Я  є – тоді, найперше, змінююся в часі, а– час пливе, Мат-Ерія у русі. Кожна річ – продовження одна одної.  Бо ми  усі, геть усі маємо одну пуповину – Земну. А Небо-Дух сюрчить до низу  Духом, аби окреслилися наші  рухи тут, на низині, і набігли вічним  Рухом. Нині стає вже  Завтра, котре не годно перестати бути, але повинне стати ним по суті.

     Все  змінюється, все росте і розділяється – зникає у Безодні. І знову зависає на променях Лиця. Гармонія природи від самого початку, вона закладена у замисел Життя, як свідченням Природи. Мир у Людині –успіх часу,  тривалий  клопіткий процес – протистояння  Всесвіту,  Антивселенню Духу й Матерії буття.  Це – піт і сльози, витерті коліна, у спробах досягти висот. Народи у терпінні мусять мати згоду, аби   гармонію  вмістити у  "добро" і "зло".

      … І як колись, співають вранці горобці, синички, голуби й шпаки і випромінюють своє круїзне «га-га-га» чи  «кар» агатової птахи. Осінній шлюб бринить, гуляє в полиск мальви, нуртує первісним золоченим конем, що ділить навпіл небо. І свіжий подих чистих ранків, і теплий сонячний Полудень. А Ю приймає й відпускає, а потім ліпить на Листках найпершу студінь, акомпанує у Повітрі і пише по Воді:

Якщо волієш знайти себе, можеш, просто, стояти серед поля, вдихати повні груди, очима зваблювати простір, на смак ловити крапельки Життя. Усе, геть чисто усе є тепер нашим, бо Ти і Я – частина  Сущого. Поглянь у небо – пройде доля часу, і ми в Утробі –

лиш  відбиток – і тільки Лики, тільки гуки, тільки квилоти земного Я.

А  Виш(н)Я мило світить віттям, радіє плинності Життя:

 Я вчора проводжала у Завтра Зірку…  Довкола позовом ширяли і співали голоси, поруч – веселики. А руки, що носили воду, торкалися небес. На плечах пінились вітри.  І щебетало радісно Життя. Ля походило  стопами, слідами… Я – це Ти.

Це те приємне, що ставало суттю прогірклого, бо Я чекатиму твого кохання… Коли відчиняться  Ворота –  щільно зачиниться той во-Рот. Аби не дати пусто слову зранити тебе.  Тоді постану тим  Порт-Алом, силою Слова, не пропущу отруту.  Приглянься до трави, не так багато років злине, а наша шкіра стане руном, зеленим руном щирого Життя…. Вже не нашої Свідомості, не нашої енергії, не нашого Я.

Але  продовженням Часу.

     Навзамін  того Часу – глибинний писк  повіву, що нарозтяжки квилить віттями земного. І Небо чує, і Земля говорить. Звук  -у –у-у-їфіть, фіть – геть рознесе, розперізується у  єдиний Дух, єдину Мить,  коли блаженний Ю насилу ще тримається у тілі, бо жоче жить.

      У иншім часі, у иншім русі, у инчакім прострі  Я  і Ю розійдуться роками, фіортюрами, бордюрами, мурами…За нами – Душа, за нашим Я, довкола Я О-стовпленно постане у мовчанні, вже проникаючи аж до Небес…Соляним стовпом О закриє німоту на вітрах, а далі безгоміння  сплющить нас, і знов зрівняємося зі Стовпами… Нас не зібрати. Ми повсюди – на тих Листах накреслені Слова. Простори відають про рухи, простори не дадуть нам духу, ми змушені самі творити Дух і власне Я. 

     Торкнися пелени прозорого місива, викочуй повітряні кулі, ґуголі руками, поки лиш  стане сил. Бо завтра пронесуться понад нами, попід, поміж і не торкнуться Нас. Бо там  постанемо  вже иншими стіжками… Вдихни глибоко, напонюючись до розриву, вогкого ароматного Житття –  пройде хвилина, переміниться година і видих постане вже схоснованим, занесеним гниттям… і станемо Ми добривом Новому.

     Прикрий долонями Лице, перехрестившись на перерізі Часу, встеляй Себе на простині безкраю, аби вкріпитися у Матриці  родів, у Пам'яті про Я. Носи на плечах Час, повітря, иншу Формацію і голоси Любов, розмножуй Пожиток, аби не довершилося Життя. Затримай вкритим отвір, що  тормосить рух, попирхуючи душу папірцем, наповнюючи жили червоним жеботінням. Тягни ту Долю, пхай поперед себе, утримуй міцно, аж допоки не вирветься із рук, коли  несила буде її таємно годувати…

     Прийми і відпусти, і очиститься Я. Коли вже страх не полонитиме єство. Бо страхом є усе, що не пізнало Веди, Відо-мости… Прийми і відпусти… все стане  Одинним епізодом. Коли прийде та за-здрість, аби уздрити за твоєю спиною – подивися прямо їй у очі. Бо заздрість – це нема добра за власною  межею… Я має прийняти і відпустити, аби наповнитись  добром. Гнів витісняє Славного –  виходить Форма із-під каменю, випалює зсередини, залишаться  пустоти…. Прийми і відпусти... Коли ненависть схоче погостювати в твоїм тілі – прийми і відпусти…. Най станеться без усяких умов – Любов.

     Денний запах весни, хоч за вікном бринить остання пісня журавлина, останній голос стрибунця, остання шлюбна ніч у лебединім вирі… зосталися сичі, джмелі, горобчики, ворони, білі голуби і жовтороті сестри-синички. Природа робить свою справу: сонечко вітає мить, а горобці гніздяться, норовлять ще дітками обзавестися, ще теплі дні, ще вітер не туманить, не строїться зимова рамка над горами…

     Невіддя гонить  світло до Неситі. Невідь, Несить, Невіра, Недія, Неглас, Небуття… Лиш щемом  клапоті Життя, що  голограми носять. Через  Несить не будь пожадливим до блиску зла, бо каменем проникнеться Душа – окаменіє. Не зможе розділитися на зерна, коли настане мить посіву. Годуй хвилини  снопами Життя, що зробиш із повітря, коли заповниш мозок думкою любові. Торуй шляхи непройдені,  насичуй глузд новими сторінками, що окриляють, розвивають аж до великого єднання. Кутайся ясними шляхами, нанось на тіло повітряні сили і пам’ятай про м’якоті Буття.  До Правди йди, до правих вершників прямуй, до пра-пра –Віри через пра-пра-Веди, до О-новлення – по колесу, по колії, по колячка-Х.

У краплі меду – цілий світ

У краплі крові цілий світ.

Торкається обличчя, геномами  змальовує тебе,

Моя земна любове і магічність.

Я крапелинами зрошу останні кроки ,

 Пергою часу і віків у стильні стоки – 

Увіллюся  кров’ю .

А потім  - на сонячному клавесині

Полину у світи,

 У ті блавати сині, де ще живими я і ти

 

У краплі меду цілий світ.

 Верни до мене, голосне, верни.

Наспівуючи бджолами і сонцем,

Верни мене крізь засвіти в світи,

 На той щиток, де мед стікає в   часі,

 Де солодиться вітер і печаль,

 Де коромислами збирає осінь

Нектар, пергу, і віковічний чай

Крізь пальці  в жменьки… а покоси

На сивину стікають струменем любові.

 Верни мене у лепет ще дитинний,

 Коли цвіт липи, і акації неспинні,

 Коли збираю вдихами життя,

Коли на небі тільки ти і Я.

 

Мовчу.

 Мовчу…  А сонце знає.

 Мовчу, нікуди не тікаю,

 Бо нікуди тікати…

 Всередині ношу  - загати

Про тіло те,

Коли іще не чула,

Коли не знала ні про горе,

Коли не відала про гори,

 Про чистоту води…

 Не знала про конання,

 Про єднання із болем, річкою і сном.

 Іще не знала про образи,

 Про голод, мор, про крик прокази….

 Нарешті все в своїм  узбіччі:

Нелади, голод, свіччя…

 Нарешті я – на зеленавім сплаві,

Коли летять журавки праві,

 Коли сама себе прощаю,

Коли собі даю управу,

 Коли себе вітаю

 Із усім,

 Що вистоять змогла.

 Нарешті я – собі, в собі САМА.

 

 ______

 

 

    #dylanday

 

Грицан-Чонка Тетяна Василівна — українська письменниця. Автор 11 поетичних збірок та роману-есе. Співавтор 57 міжнародних антологій та альманахів. Лауреат міжнародних та всеукраїнських премій та лауреат багатьох конкурсів. Вона є членом Національної спілки письменників України.

 

 

Hrytsan-Chonka Tetyana Vasylivna is a Ukrainian writer. Author of 11 poetry collections and a novel-essay. Co-author of 57 international anthologies and almanacs. Laureate of international and all-Ukrainian awards and laureate of many competitions. She is a member of the National Union of Writers of Ukraine.

 

                                                  ΜΑΝΑ ΞΕΝΗ

 

  Κτύπησε το τηλέφωνό μου. Ήταν η μάνα μου μ’ αλλιώτικη φωνή, ίσα που την γνώρισα. «Πού είσαι μαμά; Ήρθα πολλές φορές στο σπίτι, αλλά δεν σε βρήκα».

«Ναι, έφυγα, παντρεύτηκα,  μένω πια στον Κάμπο Σερρών».

  «Θα έρθω μάνα να σε δω όπου κι αν είσαι».

   Έφτασα. Γύρω από το νέο της σπίτι υπήρχαν παράξενα φυτά με αγκάθια να το προστατεύουν από τους ανεπιθύμητους επισκέπτες. Στην προσπάθειά μου να διαβώ, μου μπήκαν μερικά στο αριστερό μου πόδι,  έχασα και τις παντόφλες που φορούσα.

  Φώναζα – φώναζα μέχρι που ήρθε ο αρχιυπηρέτης της μάνας μου. Ένας ευγενικός κύριος που δεν ακούστηκε η φωνή του. Μου πρόσφερε μόνο ένα ειδικό εργαλείο κι έβγαλα τα αγκάθια. Έπειτα  μου έριξε ένα διάφανο υγρό, το πόδι μου έγινε ολόμαυρο, μετά γέμισε αφρούς και στη συνέχεια καθάρισε.

  Δεν μου επέτρεψαν να την πλησιάσω. Την έβλεπα από μακριά, σε μια πολυθρόνα, θρόνος κανονικός. Τα μακριά της μαλλιά γκριζοπά και ξέπλεκα,  με ολόλευκη πορσελάνινη επιδερμίδα,  πανέμορφη σαν μαντόνα. Όλοι γύρω, άνδρες γυναίκες ήταν στις υπηρεσίες της.

   Άρχισα να διαμαρτύρομαι πως θέλω να την πλησιάσω,  να της μιλήσω, ν’ αγγίξω τη μάνα μου.  Η υπεύθυνη μου είπε να χαμηλώσω την ένταση της φωνής μου γιατί η κυρία αναστατώνεται με τις φωνές. Έμεινα ώρα μακριά, ώσπου να φτάσω στο σημείο να ελέγχω την ένταση μου και να είμαι απόλυτα ήρεμη.

   Πλησίασα ξανά, τώρα δεν είχα καμία αμφιβολία πως ήταν εκείνη, μια όμορφη ηλικιωμένη κυρία η μητέρα μου. Μόνο το βλέμμα της είχε αλλάξει.

   Τη ρώτησα αν με γνωρίζει και το αρνήθηκε. Τη ρώτησα  διάφορα από τη ζωή της κι απαντούσε αδιάφορα, πως όλα αυτά ήταν κάποιες μακρινές αναμνήσεις.

  Τη ρώτησα αν έχει παιδιά, μου είπε ναι, εκεί προσπάθησα να τη ρωτήσω για το μικρότερο κοριτσάκι της που ήμουν εγώ, μου απάντησε αυστηρά, «όλα τα παιδιά μου ήταν αγόρια».

   Μετά της είπα το όνομα του χωριού της, εκεί που γεννήθηκε και πέθανε. Αναστατώθηκε  πολύ! Άρχισε ν’ ασχημίζει, να δυσανασχετεί και μ’ έδιωξαν άρον άρον από κοντά της γιατί την αναστάτωσα.

  Προσπαθούσα να κλάψω, ήθελα να κλάψω πολύ που μ’ απαρνήθηκε, αλλά δεν τα κατάφερα ποτέ, μόνο ένας κόμπος στον λαιμό με πίεζε αφόρητα, μ’ ανάγκασε να πεταχτώ απ’ το κρεβάτι.

 

 

 

Πόπη Αρωνιάδα

 

#dylanday

 

 

Popi Aroniada was born in Limeri, Evrytania. For the last fifteen years, she has participated in literary magazines and poetry anthologies in Greece and abroad. She has received distinctions and awards in national and international poetry competitions, such as “Nosside” 2014 in Calabria, Italy, The Nikos Chadzinikolau Poetry Prize in Poznan, Poland in 2021 and the Mediterranean Poetry in Rome in 2021. Italian, Polish, Ukrainian and Romanian.

https://pen-greece.org/en/melh-pen-greece/popi-aroniada/

Il pescatore di Lune

 

 

Seduto sulla sua poltrona di fronte alla finestra, aspettava e osservava il cielo diventare sempre più scuro. Tutto era pronto e il momento stava per arrivare. Una occhiata all'orologio e si alzò con movimenti lenti per attenuare i dolori alle sue gambe che diventavano ogni giorno più intensi. Raccolse tutto quello che aveva preparato, attento a non dimenticare nulla di ciò che gli sarebbe servito, e si avviò. Il porto non era lontano ma doveva attraversare il paese, quelle stradine lastricate di pietra lucida per il tanto passarci, ascoltando le voci delle famiglie che si erano riunite per l'ora di cena, e i cui odori rendevano densa l'aria immobile e senza vento quella sera. Riconosceva alcune di quelle voci, e pensò che era bello sentire che la sua solitudine in qualche modo si mescolava alle loro vite, e lui ne faceva parte anche se solo di passaggio. Giunto al porto imboccò il lungo molo a maestrale, con quei grandi massi ammassati in disordine per contrastare le tempeste. Molti pescatori erano già sul posto, a poca distanza gli uni dagli altri, e preparavano la loro attrezzatura. Qualche bisbiglio, una occhiata di sfuggita, uno scuoter di testa alla stranezza del suo passaggio da chi lo aveva riconosciuto. Ma lui proseguì fino al fondo del molo, verso la postazione che riteneva migliore. Posò le sue cose in ordine, la cassetta con ami e lenze, una bottiglia di acqua, aprì la seggiolina, la sua canna di fianco e si accomodò in attesa, guardando l'orizzonte. E piano piano la vide spuntare, dapprima uno spicchio e poi sempre più grande e tonda e piena, a disegnare una lunga striscia d'argento sul mare mentre un sorriso di piacere lo invadeva. Da tempo non gli importava più di pescare, ma a questo non voleva rinunciare e, senza perdersene una che le nuvole non celassero, non ricordava neanche da quando...aveva cominciato a contarle. Poi d’improvviso riaprì gli occhi e si guardò intorno. Nel buio della sua stanza faticò a riconoscere gli oggetti familiari e a rendersi conto di dove si trovasse. Ancora quel sogno così realistico, che si ripeteva ricorrente, e istintivamente guardò fuori dalla finestra per cercare in cielo la luna di cui riconosceva il chiarore. Quel sogno, nuovi inizi che si ripetevano sempre uguali come le sue giornate, tanto che per distinguerle poteva solo contarle. 

 

Cosimo D'Alessandro, Italy

 

#dylanday

 

Cosimo D'Alessandro (1950- Monopoli)

Formatore nel “Laboratorio delle  relazioni” e partner in “The Human factory”.  Ama scrivere racconti; pensieri brevi e veloci, didascalie per foto di un vecchio album. Ha pubblicato due libri: “Kairòs -Il tempo del cambiamento” e “Quasi è il mio nome”. 

 https://www.ibs.it/kairos-tempo-del-cambiamento-libro-cosimo-d-alessandro/e/9788899783679

https://www.amazon.it/Quasi-mio-nome-Cosimo-DAlessandro/dp/8893990172

The Telegram

 

At first, I thought I could talk him out of it. I stared out the window. Mr. Norling across the street was shoveling a snowbank that had buried half of his car tires. I kept my tears at bay when I turned to face my father. “We cannot move to Greece permanently. This is my home.”

“You knew that from the time we brought you here. That after we had enough money we would move back.”

My cheeks were burning, but I was still not crying. “You haven’t talked about it for years, so I assumed we were staying here. Even after Mama died, you didn’t say anything about it.”

“You know that’s why we bought the condominium in Thessaloniki.”

“It’s not fair. I’m an American, and I want to stay here.”

A deluge erupted. I tasted the saltiness as I screamed for my rights and the unfairness of the move. “What am I going to do there? I thought you wanted me to become a teacher.” The thought of that made my head feel like a cement block. I had wanted to go to a two-year college for just enough education to become a flight attendant. He insisted I become a teacher. I complied and was accepted at Boston State College.

“You won’t have to work. Soon, you will get married and have a family.”

I was certain Mrs. Paris upstairs could hear me, but I didn’t care. “You are mean, taking me away after I am used to this lifestyle. I like going to Greece every summer, that’s all. Not to live there forever.”

By this time, he must have had enough. With his fists still clenched, my baba lowered his voice. “We are moving to Greece.”

I didn’t want to look at him anymore. I slammed my bedroom door and called Donna. Through my sobbing and sniffling, she got the message. Of course, she was shocked, but being from an immigrant family herself, she understood that we must do what our parents demanded of us.

A few days later, I approached the subject with my father. I persuaded him to let me stay one last summer in the United States. “You can leave after my graduation, but I should stay and spend time with my friends. And since you are planning for me to marry soon, I need to shop for my dowry. We should buy a trunk for all the household items.”

His response without arguing surprised me. “Okay, in that case, you will have to travel by ship.”

“You mean it, right? I can stay?”

Two weeks later, I relaxed when my baba announced, “I made my reservation for Greece. I will leave after you graduate. I asked Mr. Kutrubes, the travel agent, to find a companion for you with whom you can sail. He has a woman client who is planning a trip by ship in the fall. When she decides on a date, he will let you know to book a ticket with her. I don’t want you to travel alone.”

I flew all by myself when they adopted me at eleven years old. I did not speak a word of English, and now, at nineteen, he wants me to have a companion. I had come to terms with my moving back. I knew enough of the culture in which I was brought up. It was a good daughter’s obligation to take care of her parents.

I pondered over my change of heart from eight years ago. Steve and Marianthe Pardalis had adopted me after my parents’ fatal motorcycle accident. Eight years earlier, I had cried, begged, and prayed in silence to return to Greece. I could not stand being away from everything familiar. I couldn’t stand the language barrier. It took me the entire school year to, somewhat, acclimate to my new country. But once I survived the excruciating adjustment period, I melded into the new culture to the point of no return.

But there I was, answering the call of another culture to fulfill the family obligation. I thought of the irony that my parents adopted an older child to have someone to look after them in their old age. The adult conversations I had overheard in Greece spoke about the pleasures and benefits of having children. Invariably, someone interjected, “That’s why people adopt children, so they have someone to care for them in their old age.” I took that to heart when I was adopted.

Both parents got a small taste of that benefit. I took care of my mother for two years during her bout with cancer, and then for three years, I managed the household duties for my father and me.

My father flew back to the old country, and I moved in with my cousin Veta and her family in Allston, a Boston neighborhood next to Brighton. Although Veta was a mere three years older than me, she had two adorable little girls. After two pregnancies, her medium height was proportionately complemented by the slender figure she maintained. I admired her neat appearance and impeccable grooming. Her short brown hair was in place whether she was at the kitchen sink, over the stove creating a delicious chicken soup, or bathing one of her toddlers.

On a quiet September day, I was on the floor with Mary, Veta’s older daughter. Veta had shut the front door behind the young man in uniform. Mary was intently listening to me reading “Little Red Riding Hood.” Her legs hung over one on each side of my thigh. She ran her pudgy little fingers across the page.

“What can it be?” Veta stood above us with the brown envelope.

Telegrams always piqued our interest and put us on alert. Our minds went to the worst possible scenarios: either a serious illness or death. It’s not as though we never received telegrams to congratulate or announce a birth or a wedding, but for some reason, we always thought of the negative.

“Stella, he died, he died.” Veta burst into tears.

I put Mary down on the rug. “Who died?” I snatched the piece of paper from Veta’s hand.

“With sorrow we inform you your father died yesterday after suffering a heart attack. We buried him today.”

The telegram was addressed to me.

Tears rolled down my cheeks. Mary got upset, watching us crying, and whimpered. She stretched her arms to her mother. It was a few minutes of crying and confusion.

I realized I was crying because Veta was crying. I didn’t feel like I thought I should be feeling. After all, my father died. Shouldn’t I be feeling distraught? Truly sad? Shouldn’t I feel sorry I was not with him? But I did not feel the loss.

I think Veta was crying because that is what we knew people did when someone died. We hugged each other before she picked up Mary. I reread the telegram—and it dawned on me: I don’t have to move back to Greece. I can pursue my dream.

I felt a tremendous sense of relief. I tried to suppress the excitement that thought aroused in me. Not that I felt guilty, but according to my cultural beliefs, I was supposed to drown in sorrow and be in deep mourning for the loss of my father.

Instead, I felt unabashed freedom.

Is it possible that by the age of nineteen I had developed an understanding of separation and death? Did I possess, at an early age, what it takes to overcome adversity without hysterics and melodrama? Was I born with that ability? In addition to the deaths of my parents, I endured the separation from my sister, who had been adopted by a couple in Greece; my beloved theo (uncle), my biological mother’s brother; other relatives; my friends; and my country. Perhaps the combination of all these losses at a young age fortified me to accept setbacks and not fall apart.

Was I blessed with the belief that the spirit and the soul of loved ones live on and are close by when we need them? I know it is what I believe as an adult. With each challenge I faced, I accepted it and moved on. I admit I lost some of that easy acceptance when I faced challenges later in my life.

 

Not moving to Greece was not the only revelation to hit me: I could pursue my dream job. A seed must have been planted, unconsciously, in my eleven-year-old mind on board my first airplane flight on TWA. During my high school years, a searing desire to be a flight attendant was my constant companion. Following my father’s death, I remained in the USA. I fulfilled my dream of becoming a TWA flight attendant—just like the lovely ladies on my first flight from Greece to my new country, America.

 

Stella Nahatis, Greece/USA

 

#dylanday

 

 

Stella Nahatis was born in Northern Greece and lived there until her 11th birthday. Adoption landed the orphan in the United States of America. She lives with her husband north of Boston in Manchester-by- the-Sea.

https://www.Stellanahatis.com/

 

 

A Dream of a Ghost of Dylan

 

At precisely one minute to midnight, we hear him – knock, knock, knock. We see his familiar shape outlined through the glass doorway: the crumpled jacket and the trousers that never quite fit right no matter how many times you press them, and the slightly sideways hat. The shirt is three sizes too big and most likely borrowed. We can tell by his angle that he’s drunk, because he’s leaning slightly to the left and slurring and mumbling to himself in a language only he seems to understand.  And, this being New Year’s Eve and raining, against our better judgment, we let him in.

 

He is selling reflective jackets, he says, and would we like some? We say no. Then maybe we’d like to hear about his latest dream? It was a wild one, involving chickens. We say no. Then maybe we could be kind enough to give him some paper? The others say they can’t hang around; the taxi is at the end of the drive. They turn to me, expectantly. I say no, sorry, I can’t join them. I have to find paper. ‘No!’ they say, gesticulating wildly, because they know what is about to happen, because they have seen him play this trick a thousand times before. Once you let him in, he is impossible to get rid of.

 

‘No,’ I say, ‘I have to get paper.’ But there is no paper, not a scrap to be found anywhere in the house. In desperation, I search for books – I would willingly deface them all just to please him – but I can find nothing. He is growing increasingly restless. Eventually, though, I find some. It is a small scrap, not much bigger than a postage stamp, but it will have to do. I hand it over. He smiles.

 

‘I would like to wish you,’ he slurs, ‘A very, very Merry New Year!’ and he takes me in his arms and we dance a drunken waltz. In the darkness, he smells like beer and ink and stale tobacco, and the rain hammers down as he hands me the paper on which he has written. At just the same moment, I know that it is midnight, that a new year has begun. And I feel myself written within his lines – penned and captive, shaped and formed according to his regulating rhythms, the undulations of breath. And I know that it is wrong, that I am not the only one he has done this to, that after me there will be thousands of others. Just the same as I know that I will soon be back for more. 

 

Rebecca Lowe, Wales-UK

 

#dylanday

 

Rebecca Lowe is a poet, editor and organiser of spoken word events based in Swansea, Wales, UK. She lives just around the corner from Cwmdonkin Drive, Dylan’s childhood home. She has two poetry collections, ‘Blood and Water’ (publ. The Seventh Quarry, 2021) and Our Father Eclipse (publ. Culture Matters, 2022). On Instagram she is beckylowepoet. Some of her poems can be found on YouTube under Becky Lowe Swansea. 

 

 

 

Dream

 

Wr. & Tr. By Christine Chen (New Zealand)

 

When I was six year’s old during the Mid-Autumn Festival, I met a strange person.

 

According to the local ancient Chinese custom, the children walked around the streets and alleys, going door to door asking for candy. If any household didn't have anything, they would refuse to leave until the homeowner gave them at least half a jujube or a piece of fruit. No wonder my grandmother laughed and scolded me and my little friends: "You bunch of troublemaking brats, even ghosts are afraid of you!"

 

That night, when we arrived at the most remote cul de sac in the neighbourhood, something strange happened.

 

The dark and deserted corner that was usually there was now brightly lit. There were various rumours about this alley. It was said that a hunchbacked and blind old man with no teeth once lived here and could swallow live frogs and mice. The children were terrified by these rumours and avoided the alley.

 

But at this moment, a small, snow-white, neat courtyard with red lanterns hanging all over suddenly appeared at the end of the alley, and an old man stood there smiling. The children ran over to him, and the old man took out a large bag of pumpkin seeds. The seeds were golden yellow and the size of chestnuts, with a strong delicious fragrance. The children were amazed and delighted, and they began to eat them. "This is not an ordinary thing. Whoever eats it will have dreams," the old man murmured to the kids.

 

That night, I had a dream. In the dream, I flew through the clouds, over mountains and lakes, crossing deserts, plains, pastures, and herds of cows and sheep. I had become a fairy.

 

The next day, at dawn, I took my little friends and ran back to the dark alley. A dilapidated courtyard stood crookedly there, with ruins and weeds everywhere. There was no sign of any human scene.

 

My grandmother said that nobody had lived in that alley for a long time. The old man who used to live there who was used to be a professor, he was labelled as a "class enemy" during the Cultural Revolution, and  was forced to wear a tall hat and parade through the streets and did public toilets cleaning job. The humiliation was too much for him to bear, and he eventually died by suicide. The neighbours avoided the alley out of fear.

 

As I grew up, my footsteps travelled far and wide as the dream indicated. I eventually settled in an island country in the South Pacific, where the coastlines stretched for miles and the pastures were lush with cows and sheep. The white clouds floated in the sky, and the horizon was vast and far away, like a paradise on earth. The local children also had the custom of going door to door asking for candy during Halloween, and the children

 would often light up lanterns in their yard and put a large bag of fragrant pumpkin seeds in the candy.

 

Christine Peiying Chen, New Zealand

 

#dylanday

 

 

Christine Peiying Chen is a healthcare professional, a columnist of  New Zealand newspaper. In 2022, she participated in the organization and publication of the Sydney Poetry Festival in Australia, and received a special contribution award. She has won the New Zealand Literary Award (Chinese Literature) twice, in 2021 and 2019. In 2023, she serves as the International Coordinator for the World Poetry Day Festival. She is currently the editor-in-chief and executive committee member of  New Zealand Chinese Writers Association.

 

 

梦

陈佩英（新西兰）

 

      六歲那年的中秋，嬰子遇到一個奇怪的人。

      孩子们按当地古老风俗，走街串巷，挨家挨户讨要糖果。若哪家没有东西，他们就赖着不走，直到人家拿出一瓜半枣为止。怪不得奶奶笑骂：“你們這幫讨嫌的喽啰，鬼都怕你們啰！”       

        那晚，當他們來到街区最偏僻的那條死胡同時，奇怪的事發生了。

      平日里黑咕隆咚的旮旯，此刻燈火通明。這条胡同，众说纷纭。据說这里曾住过一個駝背瞎眼的老頭，無牙大口，能生吞青蛙老鼠。孩子们闻风丧胆，吓得绕道走。

      此刻，胡同尽头赫然出现一棟雪白、齐整的小院，掛滿红燈籠。有位老人含笑而立。孩子們飛跑過去。老人掏出一大包南瓜籽。瓜籽金黃，颗粒足有板栗大小，濃香撲鼻。孩子们惊讶，啧啧称奇，吃將起來。“這可不是寻常东西，吃了人人会做梦。。。”老人喃喃自语。

      那晚，嬰子做了一個夢。夢裡，她騰雲駕霧，翻山越嶺，掠湖过海，飞沙漠、平原、牧場、牛羊。。。她成了一名仙女。

       第二日天亮，她拉上小夥伴，跑去黑胡同。一座破落的院子歪歪斜斜地立在那，有的是斷垣殘壁，雜草叢生。哪有半点人气？

       奶奶说，那条胡同早没人住了。以前住那的老先生，大運動时被打成五類分子，戴高帽遊街、洗廁所。先生不堪其辱，自谥身亡。街坊们忌讳，平日里避之不及 。

       长大后的婴子，足跡遍及四海。雲遊四海，她最後定居在南太平洋一个岛国。那裡海岸綿延，牧場如茵，牛羊漫山，白雲飄飄，天高地遠，如世外桃源。當地每年有个万圣节（鬼节），孩子們也有挨家讨糖果的习俗。婴子每每会在院落點上大灯笼，在糖果里放上一大包香喷喷的南瓜仔。

 

 

 

 

陈佩英 ，新西兰工商管理硕士，医务工作者，报纸专栏作家。2022年参与澳大利亚悉尼诗歌节组织与出版，获特别贡献奖，曾两次获得新西兰文学奖(华文文学）2021年，2019年。 2023年任世界诗歌节国际协调员（World Poetry Day Festival）。现任新西兰华文作协主编和常务理事。